На нашу думку, на уроці літератури дуже важливо своєчасно пояснити дітям, як утворюється комічна ситуація та комічний образ. Спираємось, звичайно, на дитячий життєвий досвід.

 

Запитаємо, як цирковий клоун готується до виходу на арену? Що він вдягає? Що він робить із своїм обличчям такого, що, дивлячись на нього, кожний неодмінно посміхнеться?

 

Клоун може причепити собі довгий ніс або надмірні вуха. Може одягнути взуття, яке за розміром набагато перевищує таке, яке вдягає звичайна людина тощо.

 

Коли глядач споглядає за клоуном, він неодмінно порівнює його зовнішність і поведінку із зовнішністю і поведінкою звичайної (і що, на нашу думку, головне) красивої людини.

 

Коли запитуємо у дітей, що таке краса, неодмінно отримуємо задумливе мовчання. 

 

Краса, на нашу дімку (і сподіваємось, що ніхто не буде занадто сперечатися), - це рівновага та відповідність (довершеність) між елементами цілого. Коли ми розглядаємо обличчя вродливої дівчини, то неодмінно аналізуємо всі елементи його: розмір і лінії носа, розмір та овал вух, лінії очей та вій, контури губ та рота, загальний силует обличчя. І таке геометричне сприйняття вродливого обличчя дає нам невиразну насолоду. У цьому процесі розглядання обличчя неодмінно присутнє порівняння з певним еталоном (ідеалом). Порівняння супроводжується оцінкою: «це мені подобається, і це мені подобається, і те подобається», - і немає нічого, що б не подобалося. Нарешті, коли загальна оцінка схвальна, у нашій свідомості оформлюється думка, що обличчя вродливе. 

 

Є думка, що розуміння краси індивідуальне (по-іншому кажуть, що суб’єктивне), і неможливо узагальнити це поняття. Протилежна думка стверджує, що краса об’єктивна, і існує вона незалежно від свідомості будь-якої людини. 

 

Ми притримуємося в цій статті думки, що краса об’єктивна і незалежна від свідомості людини. В Інтернеті згадуються дослідження, під час яких виявляються найкрасивіші люди планети. Дослідження супроводжуються фотографіями вродливих жінок і чоловіків, якими їх вважає великий відсоток опитуваних респондентів з різних країн світу. Вважаємо, що однаковий вибір вродливих облич може бути тільки за умови єдиного ідеального образу, який носить у власному внутрішньому світі кожна людина.

 

Але продовжимо нашу розмову про природу комічного. Якщо ми у довершеному обличчі у своїй уяві подовжимо йому носа, зробимо його занадто довгим або скривимо його пряму лінію донизу чи догори, то от і отримаємо смішне обличчя. У вродливому обличчі ніякий його елемент не домінує, не випинає, все в рівновазі. У смішному обличчі один елемент затуляє собою інші, починає домінувати.

Тут недалеко перейти межу комічного і зробити уявлене обличчя спотвореним до страшного, жахливого. Якщо далі подовжити та збільшити носа так, що він скриє очі, нам вже буде не смішно, а страшно.

 

В цій уявній картині можна зробити своєрідну градацію, яка допоможе нам близькість комічного, сатиричного та страшного.

 

1) Збільшення, випинання якогось елемента (у нашому випадку, носа) в межах ще вродливого чи симпатичного – це гумор ( у значенні добрий сміх). Тобто тут ми сміємося з людини, але оцінюємо її як таку, що нам подобається. Тут, до прикладу, можна пригадати образ Журдена з комедії Ж.-Б. Мольєра «Міщанин-шляхтич». Попри те, що комедіограф висміює маніакальне бажання буржуа Журдена увійти до шляхетства, і ця риса його характеру начебто уособлює його, водночас Мольєр дозволяє глядачеві комедії побачити ті риси характеру нашого буржуа, які були затулені його бажанням стати шляхтичем. Тому первинне негативне ставлення до головного героя («не подобається») автор комедії урівноважує його позитивними якостями: жагою до знань, допитливістю, миролюбством, наївністю. За сумою його рис характеру глядач в основному сприймає його позитивно («Журден мені подобається»), хоча бажає позбавити якось його манії. Ось чому цей герой не є сатиричним, а тільки комічним.

 

2) Випинання елемента за межі вродливого чи симпатичного – це сатира (у значенні злий, уїдливий сміх). Тобто ми вже оцінюємо об’єкт сатири як людину, що нам не подобається через якусь свою якість чи поведінку. Для нас така якість чи така поведінка неприйнятна. Це вже спокуса на руйнацію краси, у більш широкому значенні посягання на Божий устрій Всесвіту, адже краса є основою не тільки природи, а й людських стосунків і, ширше, людського суспільства. Інше питання, що людство знає про це, але не керується необхідністю співвідносити своє життя із Божим Задумом. Тому сатиричний сміх там, де існує соціальна небезпека епідемічного розростання якості чи поведінки між людей, які є об’єктом сатири. Так, наприклад, чиновники із комедії Микола Гоголя «Ревізор» є сатиричними образами. Перелік «грішків» городничого та підлеглих йому чиновників такий, що ідея служіння Батьківщині (яка є провідною для посадовця) забута героями комедії і перетворена на служіння оточуючих громадян егоїстичному чиновництву, яке живе зухвало та безкарно. Описане Гоголем становище у повітовому містечку це соціально небезпечним і потребує сатиричного зображення. Загальна сума негативних якостей людини перебільшує суму позитивних, тому по відношенню до неї з’являється бажання виправлення негативних рис, перевиховання людини або введення для неї таких обмежень, щоб людина була змушена волею обставин змінюватися на краще.

 

3) Випинання елемента (або частіше сукупності елементів) задля повної руйнації краси, коли спотворений елемент повністю затуляє (заміщає) собою всі інші елементи (все обличчя заповнив ніс – жах! -  і щезли очі та вуха) до повного їх знищення, так що ми відчуваємо неможливість їх відновлення – це страхітливе чи жахливе. Намагання відновлення втраченої довершеності елементів цілого натикається на агресивну протидію з боку домінуючого елемента. Ця дія подібна до дій ракових клітин, які агресивно борються із здоровими клітинами організму і, якщо організм слабий, перемагають їх. Так описується протидія Кривди і Правди, Світу і Темряви. У цьому початок богоборства. І якщо сатиричний образ викликає почуття соціальної небезпеки, коли треба докласти зусиль щодо перевиховування або обмеження впливу на оточуючих, то страшний образ викликає почуття небезпеки для сил добра, для самого існування життя , небезпеки для Божого Задуму, коли треба активно протидіяти такому злу до повного його знищення. Наведемо літературні приклади. 

 

Так, наприклад, образ Вія, створений генієм М.В. Гоголя, жахливий, але ніяк не смішний. А образ чорта з повісті «Ніч перед Різдвом» комічний, але не жахливий. Як так, адже обидва належать до темних надприродних сил?

 

А просто у Миколи Гоголя випинання негативного у чорта із «Ночі перед Різдвом» зменшено до межі прийняття, до межі симпатичного (так, як ми зазначили вище у пункті 1). Відверто кажучи, цей персонаж читачеві здебільшого подобається. Тут письменник змалював нечисту силу відповідно до прислів’я: «не такий страшний чорт, як його малюють». Взагалі, він здебільшого сприймається не як потужна надприродна сила зла, а як обмежена у чомусь людина жартівливого і схильного до пустощів характеру, хоча і наділена чарівними властивостями.

 

Підсумуємо сказане. Комічна ситуація (як і комічний образ) утворюється невідповідністю (між дійсністю та нормою), несподіванкою (чекали … стереотипної поведінки, шаблонного висловлювання, прояву очікуваної риси характеру у відповідної ситуації, а побачили … несподіваний вчинок, неочікувану промову, прояв непередбачуваної риси характеру тощо), перебільшенням (випинання риси характеру до манії, домінування носа чи вуха серед рис обличчя тощо).

 

Якщо узагальнити дуже стисло, ми сміємось, коли стикаємось з невідповідністю морального ідеалу, прийнятного для нас, еталону зовнішньої чи внутрішньої краси із дійсністю, під якою розуміємо дійсні риси характеру персонажу, стереотипи його поведінки, мовлення, мислення, ставлення до навколишнього світу тощо. В одному випадку, зображена людина особистісно зростає, потрапляючи в комічні ситуації чи організовуючи їх сама через недостатній життєвий досвід, в другому – людина зупинилась у власному еволюційному розвитку і костеніє в такому стані, в третьому – герой морально деградує, і ця обставина утворює соціальну небезпеку такого його стану для оточуючих.

Як Мігель Сервантес свій відомий роман творить як пародію на рицарські романи? Робіть Дон Кіхота комічним лицарем. В лицарських романах справжній лицар у молодому віці, гарний з себе, сильний і могутній, іде на гарячому та спритному коні, він закутий у нову та міцну броню. Його кохає родовита дама, яка неодмінно присутня на всіх турнірах, де він змагається.

 

Це ідеал, реалізований у долях багатьох середньовічних лицарів. Зовнішність Дон Кіхота не відповідає описаному ідеалу, і тому він комічний персонаж.

 

За віком він занадто старий для довготривалих походів, кінь у нього не богатирський, а шкапа, обладунки його заіржавіли. Лицарський похід він розпочинає у часи, коли авторитет лицарів занепав. А віра у необхідність відновити місію лицарів стає у нього божевільною примарою. І це не дозволяє йому бачити у вітряках тільки вітряки, а не замаскованих колдунів та велетнів. Чим далі читач гортає сторінки роману, тим більше він знаходить таких рис характеру Дон Кіхота, що пробачає йому його божевілля і дивується мудрості лицаря, коли він повчає уму-розуму Санчо Пансу чи когось із подорожніх. Тобто образ Дон Кіхота читач оцінює позитивно («Мені подобається»), тому образ лицаря комічний, але не сатиричний.

 

Окремо слід оговорити поняття «гротеск» та «іронія», які також дотичні до поняття комічного. 

 

Прикладом використання іронії є мова роману Чарльза Діккенса «Пригоди Олівера Твіста». Інформація, закладена в іронічному висловлюванні, несе прямо протилежний смисл тому, що виражено словесно. Тобто комічність утворюється через невідповідність між словесно оформленою інформацією і інформацією за замовчуванням, іншими словами, між текстом і підтекстом. Іронія – різновид метафори, коли на певне речення перенесене значення антонімічного вислову. Як вважають дослідники, Діккенсу іронічна манера письма знадобилась, щоб пом’якшити сприйняття читачем справжньої і жорстокої реальності, яка насправді панувала у робітних домах Англії.

 

Гротеск знаходиться на межі читацького сприйняття героя, який почав викликати огиду і бажання боротися із злом, яке несе в собі герой, настільки понівечені його особистість і внутрішній світ, але в окремих ситуаціях, в які він потрапляє, герой викликає жалість, що свідчить про його безпорадність і слабкість. Коли письменником змальовується гротескна фігура, то в ній ми бачимо поєднання чи переплетіння комічних рис із страхітливими, жахливими, він потрапляє в комічні ситуації, а в інших проявляє власну жахливу сутність. Із жахливого не насміхаються. І навпаки, комічне не лякає. Проте в гротеску ця невідповідність присутня. Гротескним, наприклад, змалював Ернест Т.А.Гофман головного героя своєї казкової повісті  «Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер». Потворний малюк Цахес був обласканий феєю, яка подарувала йому чарівну властивість, що підняла того на вищій щабель влади. І тільки деякі антагоністи бачили істинне жорстоке обличчя маленького юнака. І доля його велична і жахлива. В казці він - уособлення зла, якому Добро дозволило поцарювати. Але, як і в кожній казці, таке привічання злого у подальшому пішло на користь добрим людям, адже будь-які прагнення злих людей і наслідки їхніх поганих вчинків за Божим Задумом завжди можна обернути так, що вони запрацюють на збільшення Добра у Всесвіті.

 

Яскравими прикладами гротескного зображення людей є образи градоначальників в романі Михайла Салтикова-Щедріна «Історія одного міста». Письменник змальовує градоначальників з гумором, бо вони не відповідають образу ідеального чиновника. Подається одна яскрава характерна властивість, яка повністю затулила всі позитивні риси посадовця. Зображеним героям відмовлено у праві мати більш-менш людське обличчя. Це персонажі сатиричного характеру. Наприклад, Дементій Брудастий мав в голові пристрій, який нагадував маленький органчик, що міг промовити лише дві фрази. Жахливим є те, що такі потвори наділені неабиякою владою, і, як відомо, наслідки самодурства керманичів ліквідовувати дуже важко.

 

О.М. Мандровний, методист ММЦ