Сторінка 1 Сторінка 2 Сторінка 3
Читати текст необхідно виразно, чітко, щоб усі діти добре чули зміст, не вгадували не почуті слова. В однаковій мірі шкідливе і побуквене вимовляння слів, і навмисно невиразне вимовляння звукосполучень нібито з тим, щоб «спіймати» учня, примусити його подумати над правописом слова. Це ж стосується й розділових знаків, на місці яких потрібно робити такі паузи, які вимагаються даною синтаксичною структурою. Звичайно, під час самого диктування важче дотримуватись правил виразного читання, ніж під час попереднього читання тексту чи навіть окремих речень. Все ж і в цьому випадку слід уникати монотонного читання фраз, частин речення. Учитель, що читає монотонно, без логічних наголосів, інколи з навмисною невиразністю, не тільки спричиняється до появи зайвих помилок у письмовій роботі учня (бо ставить його в ненормальні умови), а й шкодить культурі усної мови своїх вихованців.
Важливо обрати правильний темп (швидкість) диктування. При занадто швидкому диктуванні учні не встигають записувати, роблять пропуски, нервують, починають перепитувати, перекручують деякі слова, фрази, не можуть зосередитись на окремих орфограмах, розділових знаках. Занадто повільне диктування також втомлює дітей, дає можливість деяким підглядати в зошити до товаришів, консультуватись.
Орієнтуватись слід на середню швидкість письма учнів конкретного класу. Для менш досвідчених педагогів можна порекомендувати орієнтуватись на кількох учнів з різною швидкістю письма. Якщо учень з якихось причин не дописав кількох слів або речення, то, щоб уникнути перепитувань, повторень продиктованого і записаного класом, слід запропонувати йому пропустити слово, речення. В кінці, при повторному читанні, він зможе дописати. В крайньому випадку робота буде здана з пропуском. Необхідно виробляти в школярів навички досить швидкого, ритмічного, організованого письма.
Після того, як весь текст продиктовано і учні його записали, педагог ще раз читає його виразно, роблячи дещо більші, ніж звичайно, паузи в кінці речень, щоб школяр міг, слідкуючи за написаним, подумати про правопис окремих слів, встиг внести, якщо потрібно, виправлення.
Ряд методистів, багато педагогів-практиків дотримуються тої думки, що після написання тексту диктанту не слід давати часу для самостійної перевірки робіт учнями і виправлення помічених помилок. Для цього досить заключного читання тексту вчителем, коли діти слідкують за текстом і вносять виправлення. Ця точка зору мотивується тим, що при самоперевірці школярі часто допускають нові помилки, вносять виправлення не там, де потрібно. Багато хто у сумнівних випадках починає консультуватись з своїми товаришами, що веде до небажаних явищ:
Деякі учні пропускають важкі слова чи розділові знаки, відкладаючи їх на кінець (до самоперевірки), не думають про правила і відкладають самоконтроль на кінець роботи, особливо «оформлення» тексту пунктуаційними знаками. Звичка писати без розділових знаків і розставляти їх «потім», після закінчення диктанту, дуже шкідлива. Такі звички неминуче переносяться на самостійну роботу (на перекази, реферати, твори тощо), в результаті чого пунктуаційна грамотність учнів знижується.
Але існує інший погляд, який мотивується тим, що сильна зосередженість уваги на одному об'єкті може продовжуватись лише 15—20 хвилин, що середній учень не може розподіляти увагу на кількох справах — а при письмі під диктант він повинен слідкувати за змістом, намагаючись його безпомилково передати, і думати про правила, причому про різні правила одночасно. Лише шляхом самоперевірки учні можуть встановити, наскільки досконало вони зуміли розподілити свою увагу між різними видами робіт, як виконали завдання протягом усього уроку, які допустили промахи. При самоперевірці вони звернуть більше уваги й на правописну сторону роботи. Крім того, не все, не всі частини диктанту школярі будуть переглядати з однаковим напруженням, що дасть можливість при природній нестійкості уваги старанніше переглядати ті моменти, в яких учень не впевнений.
Якщо така самоперевірка в кінці диктанту буде практикуватись систематично, то учні поступово будуть удосконалювати свої навички знаходити помилки й під час диктанту, і в кінці, тобто під час перегляду своїх робіт, що дасть можливість скоротити відведений для самостійної перевірки час з 4—5 хвилин до 2—3. Прихильники цієї точки зору вважають, що звичайні письмові роботи не привчають учнів до самоконтролю у такій мірі, як контрольні диктанти, які виконуються з почуттям відповідальності. Тому не можна ігнорувати цього навчального моменту під час проведення диктантів. Перебільшене також побоювання підказок: більшість учнів допитливі, намагаються все виконувати самостійно, не покладаючись на чужу допомогу, а з другого боку, сам учитель може вжити заходи до тих, які підказують або списують.
Вважає необхідним практикувати прийом самостійної перевірки учнями виконаних робіт і О. В. Текучов: «Після закінчення диктанту потрібно дати учням 5— 7 хвилин для перевірки і самостійного виправлення помилок. Перевірка може проводитись двома способами: учні мовчки, кожен про себе, виправляють помилки; або виправлення відбувається в той час, коли вчитель, закінчивши диктант, поволі читає весь текст у цілому, довго зупиняючись на крапках (в кінці речень), щоб дати можливість учням самим знайти помилку і виправити її».